У 2012 році в Україні пройде перепис населення. Вiн не лише визначить чисельність українських громадян, але і покаже кількісне співвідношення етносів, що населяють країну. З відміною графи "національність" в паспортах, перепис населення є навряд чи не єдиним способом для національних меншин заявити про своє існування, зажадати законні демократичні права.

Тому, в рамках майбутнього в Україні перепису, населенню Закарпаття важливо позначити свою національність етнонімом «русин», пригадати своє історичне ім'я.

За даними 2001 року на Закарпатті з 1 млн. 260 тис. чоловік русинами визнали себе більше 10 тис., тобто 0,8% від загальної кількості жителів. Активісти русинського руху вважають цю цифру явно заниженою, а результати перепису - сфальсифікованими. Деякі русини пропонували звернутися в європейські інстанції і провести незалежний перепис населення Закарпатської області, щоб визначити реальну кількість русинського народу.

Сьогодні однією з головних проблем русинів залишається питання невизнанні русинської ідентичності з боку офіційних українських властей. В даний час русини визнані окремим слов'янським народом у всіх державах, де вони є корінним населенням або мають помітну діаспору. В русинської діаспори в Сербії, Хорватії, Словаччині, Угорщині і інших країнах є всілякі організації і культурні установи, про які русинська національна меншість в Україні може лише мріяти.

Цікаво, що українців до початку минулого століття в Підкарпатській Русі (і інших територіях, де проживали русини) ніколи не було. Більш того, лідери русинського національного відродження відкидали українську мову, ідею окремої української нації і приналежності до неї русинів.

Так, народний будитель русинського народу Олександр Духнович стверджував, що «за горами не чужі», але зв'язки підтримував лише з русофілами, які категорично заперечували свою приналежність до українців, і їх центрами в Львові - «Руським народним будинком» і «галицько-руськой матіцей». Ще один відомий русинський політичний діяч А. Добрянський - також відкидав українство і входження в нього русинського народу, він пропагував культурну і духовну єдність з етнічними руськими.

Їм були проведені переговори у вищих урядових кругах Австро-Угорщині, де Добрянський подав петицію імператорові з 12 пунктів, в яких говорилося про визнання русинської національності в Угорщині, про визначення русинської території, введення русинської мови в школах і установах, виданні русинської преси, призначенні русинських чиновників.

Лише у 20-і роки XX століття на русинських землях почало з'являтися невелика група українських емігрантів, вихідців з Галичини і Центральної України, які були фанатично віддані українству. Саме вони і розвернули серед русинів пропаганду про нібито приналежнiсть їх до «великої України», але навіть в 30-і роки кількість українських емігрантів не перевищувала 3 тисяч чоловік. Варто відзначити, що, не дивлячись на бурхливу діяльність українізаторов, яким все-таки удалося захопити своїми ідеями частина русинської молоді, в житті Підкарпатськой Русі було мало українського. Зокрема, 73% (sic!) батьків школярів висловилися проти учення своїх дітей в школах українською мовою.

Свого апогею українська агітація досягла за часів існування Карпатської України, але період, коли Підкарпатська Русь входила до складу Угорщини, показав, що українізація серед русинів не була завершена і серед них переважали прочеські настрої.

Після приєднання Підкарпатської Русі до УРСР, в паспортах всім русинам автоматично записувалася національність «українець». Прискореними темпами були сфальсифіковані свідоцтва про народження, в них брехали, що всі жителі Закарпаття народилися в Україні (а не в Австро-Угорщині або Чехословакії) і тому є українцями за національністю. Всі школи були терміновим чином переведенi на українську мову.

Для посилення українського впливу в краю держава всіляко підтримувала переселення етнічних українців з центральних районів України, особливо з педагогічною освітою. Зокрема, в кінці 40-х років в школи Закарпаття з Центральної України і Галичини було направлено 2100 вчителі для українізації русинських учнів.

За підтримки радянського керівництва приїжджі швидко очолили в Закарпатськiй області практично всі органи влади. Щоб втриматися на своїх посадах, багато керівників різних рівнів з числа русинів стали справами доводити, що вони етнічні українці.

Політика українізації відбувалася і в інших державах, де проживав русинський народ як національна меншість. Наприклад, в Югославії Радянський Союз також проводив політику невизнання русинського народу. На зборах представників русинської національної меншості в 1947 році було оголошено, що югославянськие русини представляють лише частину «радянського українського народу», а СРСР для них повинен стати захисником і заступником.

Ця теорія не знайшла належного відгуку серед русинського народу Югославії. Суспільство істориків автономної області Воєводіни відповіло на подібні заяви виданням збірки робіт «З історії русинів до 1941 року», де науковими аргументами доводилося неукраїнське походження русинів на Балканах.

З розпадом СРСР почався новий етап українізації русинського населення в Україні. У 1996 році був прийнятий сумнозвісний «План заходів щодо вирiшення проблем українців-русинів». Документ передбачав заходи, направлені на зміцнення позицій українізації Закарпаття (мова, культура, підбір кадрів і ін.), інтеграцію його населення в соціально-політичний і духовно-культурний простір України, тобто асиміляцію русинів в українському етнічному середовищі.

У дискусії про національну приналежність русинів важливо розглянути аспекти становлення його самосвідомості. Твердження, що етнонім русин «лише старе ім'я українського народу», яке нав'язувалося владою незалежної України, і з якого робився висновок, що русини - «частина українського народу» - не має жодної підстави. Процеси українського національного відродження і становлення ідеології «українства» не торкнулися русинської самоідентифікації.

Сьогодні сказати, що русини - це українці, те ж саме, якби етнічні росіяни заявляли, що українці - це лише «етнографічна група росіян», а українців взагалі не існує. Русин, коли він говорить, що він русин, не відносить себе до українського народу, не дивлячись на історичне значення цього терміну. Русини в Карпатському регіоні зберегли свою власне історичну спадщину, мову і звичаї, які пов'язують їх із старою карпато-слов'яно-руською спадщиною і Святою Руссю.

Сам термін «русин» набагато старший за сьогоднішніх українців. Якщо і пов'язувати цей термін з якимись ще сучасним слов'янським народом, то з етнічними росіянами. У Росії до цих пір у віддалених областях проживають росіяни, які зберігають в своїй самоназванії термін «русин», а українці цей термін втратили.

У традиції і народній пам'яті русинів не існує відчуття приналежності до українського народу. У історії і культурі русинського народу немає місця для «славного козачого минулого», Тараса Шевченка, Івана Франка і інших родоначальників українського національного відродження.

Всеукраїнський перепис населення в 2012 році повинен показати реальну кількість русинського етносу в Закарпатській області/Подкарпатськiй Русі. При сприятливих результатах, русини зможуть упевненіше відчувати себе у вимогах законних прав, які вважаються національним меншинам в європейських демократичних державах. Доцільно створити єдиний русинський інформаційний інтернет-ресурс, присвячений перепису населення.

До ресурсу слід підключити всі русинські організації, як в Україні, так і з середовища русинської діаспори. Адже перепис може послужити поштовхом до усвідомлення єдності русинського народу, збудити русинську самосвідомість, яка під багатолітньою українізацією у більшості жителів Закарпаття втрачено. Масове повернення до русинської національної ідентичності дозволить русинам консолідуватися, а значить, зберегтися як народ.

Григорій Миронов